І А Б В Г Д З К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ч Ш Я 
ІОВ, ПРЕПОДОБНИЙ ПОЧАЇВСЬКИЙ
(бл. 1551-1651), святий; ігумен Почаївського монастиря Іов (Желізо) народився близько 1551 року в благочестивій сім’ї дрібної української шляхти. Батьківщиною його було галичанське Покуття. Побожні православні батьки з раннього віку прищеплювали маленькому Іванку (таке ім’я дали йому при хрещенні) дух християнської любові. І вже тоді він виявляв схильність до тихого, усамітненого життя. Йому ще не виповнилося і десяти років, як він залишає свій дім і таємно вирушає в Угорницький монастир, де просить в ігумена дозволу на прислужування братії. Скромністю, смиренністю, готовністю до будь-якого послуху маленький хлопчик полонив серця ченців, викликаючи до себе загальну любов і прихильність. Невдовзі він з послушників перейшов до сім’ї братії, прийнявши на дванадцятому році життя чернечий постриг з ім’ям Іов. Преподобний Іов жив серед братії як ангел Божий, показуючи для всіх приклад благочестивого життя. При досягненні Іовом повноліття ігумен наполіг, аби він прийняв священство. Через деякий час після рукопокладення у пресвітери преподобний Іов взяв на себе великий «серафинський образ», тобто схиму. Слава про подвижника поширювалася далеко за межі обителі, приваблюючи в монастир все нових і нових людей, що прагнули отри-мати духовне наставництво. Відважний і могутній захисник православ’я князь Костянтин Острозький довго вмовляв ігумена Угорницької обителі послати «блаженного працелюбця» в його Дубенський монастир, аби той засвідчив власним прикладом богоугодність життя. Погодившись вволити настійні прохання князя, ігумен благословив Іова на нове служіння. Через деякий час після прибуття в монастир братія обрала преподобного ігуменом. Управляв він Дубенською обителлю більше двадцяти років. На ту пору слава про добродійне життя подвижника, його діяльність щодо облаштування монастиря, про його подвиги у справі захисту православної віри розносяться навколишніми землями. Преподобний Іов близько 1600 року таємно лишає монастир і перебирається на сусідню Почаївську гору. Його сокровенним бажанням стало позбутися суєтності, але Промисел Божий судив інакше. У цей час Почаївська обитель зазнавала суттєвих змін. До цього вона служила лише пристановищем схизматиків-затворників: ченці рятувалися у гірських печерах, збираючись у храм Успіння Божої Матері тільки для молитви. Тепер же вона набувала гуртожиткового вигляду, отримавши багаті пожертви від Анни Гойської. Щойно Іов облаштувався на горі, як почаївські ченці, відчувши в ньому велику духовну силу, одностайно і слізно ублагали стати їхнім ігуменом. Великий аскет, прихильник безмов’я й затворництва ревно береться за копітку й многотрудну працю, пов’язану з матеріальним забезпеченням обителі, захистом православ’я. Багато сил віддавав преподобний на розбудову монастиря. Він безпосередньо брав участь у всіх монастирських роботах, подаючи для братії приклад подвиж-ництва й дерзновенного чернечого подвигу. Своїми руками він висаджує дерева, насипає греблі, копає і розчищує ставки. Ніхто й ніколи не бачив його безцільним, безтурботно й марнотратно гаючим час. Близько 1626 року Почаївський монастир мало не дощенту було знищено пожежею. Преподобний Іов докладає неймовірних зусиль, аби привернути увагу якомога більшої кількості людей до потреб обителі та її братії. Він намагається достукатися до сумління кожного, кому не байдужа доля православної віри та її подвижників. Ще до прибуття на Почаївську гору преподобного Іова монастир мав чудову для свого часу друкарню, яку придбала для братії Анна Гойська. Тепер подвижник не тільки міг переписувати книги, як це було в Дубенській обителі, але й друкувати й поширювати їх, аби гідно протистояти натискові уніатів. Преподобний Іов писав книги і сам. Він робив виписки із праць святих отців і упорядковував з них повчання та бесіди. Один з таких збірників — «Бджола Почаївська». Рукопис подвижника містив у собі виклад усього вчення православної Церкви, починаючи з догматів про Пресвяту Трійцю та Божество Ісуса Христа і завершуючи вченням про чернецтво, храми, боротьбу з пристрастями. Тверда впевненість і рішучість характеру преподобного поєдну-валися зі смиренням, братолюбством, незлобливістю. Заставши одного разу крадія, що виносив монастирську пшеницю, святий сам допоміг звалити йому на плечі мішок зерна. При цьому він лише нагадав йому про Заповіді Божі та Страшний Суд, де кожен повинен буде давати звіт за свої діяння. Злодій, розкаявшись, упав до ніг святого, благаючи зберегти в секреті скоєне, оскільки, будучи людиною відомою в окрузі, понад усе боявся розголосу і неслави. Ігумен заспокоїв невдаху, пообіцявши нікому не розповідати про цей вчинок. Слова він дотримав. Численні управлінські справи та клопоти щодо облаштування обителі, найактивніша участь у церковних справах не ставали на заваді препо-добному Іову у його внутрішньому, прихованому від оточуючих, житті: повністю віддаватися своїм улюбленим заняттям — усамітненню та молитвам. День присвячувався праці, ніч — молитві. Він був до такої міри малослівним, що почути зазвичай від нього можна було лише єдине: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мя…» Безперервно й неослабно підносячись трудами благочестя, ревно стоячи на сторожі православ’я, преподобний Іов правив Почаївською обителлю до 1649 року, коли йому виповнилося майже сто років. За тиждень до своєї кончини святий старець мав вище одкровення про точну дату своєї смерті, про що він і сказав ченцям обителі. І справді, 27 жовтня 1651 року, відслуживши Божественну літургію, він мирно перейшов від тимчасового життя до вічного блаженства. Сім років і дев’ять місяців перебувало тіло преподобного Іова в землі після поховання. Розповiдають, що протягом усього цього часу над могилою дуже часто спостерігалося незвичайне світіння. І ось одного разу спочилий ігумен з’явився у сні Київському митрополитові Діонісію Балабану і сказав: «Повідомляю твоєму преосвященству, яко тобою хоче Бог відкрити кістки мої». Митрополит впізнав старця, оскільки ще за життя добре знав його, але сприйняв видіння за звичайний сон. Через деякий час видіння повторилося. Достойник Божий з’явився і втретє, уже погрожуючи покаранням за невиконання вищого доручення. Тільки після цього Діонісій збагнув, що сни ці були «від Божого повеління». Того ж дня митрополит зі своїм кліром вирушив до Почаївської обителі. На місці, «звідавши благі діла преподобного», наказав відкрити труну, в якій і узріли святі мощі «без великих змін, мовби щойно заховані і наповнені невимовними пахощами». При величезному зібранні віруючих, місцевих жителів, з належними почестями митрополит Діонісій переніс дорогоцінні останки святого до церкви Пресвятої Трійці. Це сталося 28 серпня 1659 року. З іменем преподобного Іова Почаївського пов’язані численні чудеса: знамення, які являв Господь за молитвами свого угодника. Після перенесення святих мощей почали відбуватися від них дива зцілення. Перший, кого так чудесно і явно торкнулося це знамення, був життєписець преподобного Іова Досифей, у той час ігумен Почаївський. Слід сказати і про явище, коли заступництво і спасіння стосувалося не однієї людини, а всієї монастирської братії. У 1649 році благодійниця обителі Єва Домашевська з чоловіком Федором побудували на горі Почаївській мурований храм в ім’я Пресвятої Трійці. Церкву було зведено на самому вершечку гори над Стопою Богородиці. Сюди ж перенесли і чудотворну ікону Божої Матері, поставивши її, за православним звичаєм, в іконостас над царськими воротами. Храм Пресвятої Трійці, як і вся обитель Почаївська, у 1675 році за заступництвом Богородиці і за мо-литвами преподобного Іова уник-нув розорення татарами. Сталося це під час Збаразької війни. Татарські полчища обступили монастир з трьох боків, загрожуючи йому повним зруйнуванням. Ігумен обителі Йосиф умовив братію і мирян, що переховувалися за монастирськими стінами, звернутися до єдиної Заступниці Божої Матері та преподобного Іова. На третій день облоги татари вирішили заволодіти монастирями. Ігумен наказав співати акафіст Божій Матері, і тільки проспівали перший кондак «Взбранній Воєводі» — над храмом Пресвятої Трійці у повітрі постало дивне видіння, яке побачили і завойовники. У променистому освітленні Богоматір в образі величавої жінки тримала над Почаєвом Свій омофор, мовби покриваючи силою Своєю святу обитель. Навколо Діви Марії було незліченне число ангелів у воїнському вбранні з блискотливими мечами в руках. Біля них і преподобний Іов, який молив Пречисту Богородицю не віддавати ворогам монастир. Татари сприйняли це диво за привид і випустили цілу хмару стріл на Богородицю та угодника Божого, але стріли, повернувшись назад, поранили їх же. Загарбники, охоплені жахом, залишаючи зброю, панічно тікали від Почаєва. Заохочені такою допомогою, православні прогнали ненависного противника, узявши багатьох у полон. Згідно з монастирським літописом, деякі з полонених лишилися в монастирі, прийняли християнство і до кінця днів своїх прожили в обителі послушниками. У самому ж Почаєві досі живуть люди, що мають прізвища: Турок, Татарников, Агарянов. /*Азбука духовної премудрості*/ — Господь попускає множитися бідам, аби нас зробити досвідченішими. — Допомоги треба шукати у Бога, а не в людей. — Бог завжди віддає перевагу вірі, а не мудрості. — Ніщо не уподібнює так нас Господу, як благодійність. — Треба завжди сподіватися на Любов Божу, а не на власні подвиги. — Боятися Господа — значить не робити нічого поганого, хоча ніхто й не бачить нас. — Державу роблять безпечною не стіни, не війська, а справедливі закони. /*Тропар преподобному Іову*/ Багатостраждального праотця довготерпіння придбав, Хрестителевому стриманню уподібнюючись, до Божественної ревності приєднавшись, тих імена достойно прийняти сподобився єси, і істинної віри був провідником безбоязненим, тим-то ченців множество до Христа привів єси, преподобний отче наш, моли, щоб спастися душам нашим.

100 видатних iмен України  2018

АНДРУСОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ →

T: 0.029699034 M: 5 D: 0